Ozone layer or ozonosphere, region of the stratosphere containing relatively high concentrations of ozone , located at altitudes of 12-30 mi (19-48 km) above the earth's surface. Ozone in the ozone layer is formed by the action of solar ultraviolet light on oxygen.
The ozone layer prevents most ultraviolet (UV) and other high-energy radiation from penetrating to the earth's surface but does allow through sufficient ultraviolet rays to support the activation of vitamin D in humans. The full radiation, if unhindered by this filtering effect, would destroy animal tissue. Higher levels of radiation resulting from the depletion of the ozone layer have been linked with increases in skin cancers and cataracts and have been implicated in the decline of certain amphibian species.
In 1974 scientists warned that certain industrial chemicals, e.g., chlorofluorocarbons (CFCs) and to a lesser extent, halons and carbon tetrachloride, could migrate to the stratosphere. There, sunlight could free the chlorine or bromine atoms to form chlorine monoxide or other chemicals, which would deplete upper-atmospheric ozone. A seasonal decrease, or "hole," discovered in 1985 in the ozone layer above Antarctica was the first confirmation of a thinning of the layer. The hole occurs over Antarctica because the extreme cold helps the very high clouds characteristic of that area form tiny ice particles of water and nitric acid, which facilitate the chemical reactions involved. In addition, the polar winds, which follow a swirling pattern, create a confined vortex, trapping the chemicals. When the Antarctic sun rises in August or September and hits the trapped chemicals, a chain reaction begins in which chlorine, bromine (from the halons), and ice crystals react with the ozone and destroy it very quickly. The effect usually lasts through November. There is a corresponding hole over the Arctic that similarly appears in the spring, although in some years warmer winters there do not result in a major depletion of the ozone layer. A global thinning of the ozone layer results as ozone-rich air from the remaining ozone layer flows into the ozone-poor areas.
Minimum ozone levels in the Antarctic decreased steadily throughout the 1990s, and less dramatic decreases have been found above other areas of the world. In 2000 (and again in 2003) the hole reached a record size, extending over 10.8 million sq mi (28 million sq km), an area greater than that of North America. In 1987 an international agreement, the Montreal Protocol , was reached on reducing the production of ozone-depleting compounds. Revisions in 1992 called for an end to the production of the worst of such compounds by 1996, and CFC emissions dropped dramatically by 1993. Recovery of the ozone layer, however, is expected to take 50 to 100 years. Damage to the ozone layer can also be caused by sulfuric acid droplets produced by volcanic eruptions.
The ozone layer prevents most ultraviolet (UV) and other high-energy radiation from penetrating to the earth's surface but does allow through sufficient ultraviolet rays to support the activation of vitamin D in humans. The full radiation, if unhindered by this filtering effect, would destroy animal tissue. Higher levels of radiation resulting from the depletion of the ozone layer have been linked with increases in skin cancers and cataracts and have been implicated in the decline of certain amphibian species.
In 1974 scientists warned that certain industrial chemicals, e.g., chlorofluorocarbons (CFCs) and to a lesser extent, halons and carbon tetrachloride, could migrate to the stratosphere. There, sunlight could free the chlorine or bromine atoms to form chlorine monoxide or other chemicals, which would deplete upper-atmospheric ozone. A seasonal decrease, or "hole," discovered in 1985 in the ozone layer above Antarctica was the first confirmation of a thinning of the layer. The hole occurs over Antarctica because the extreme cold helps the very high clouds characteristic of that area form tiny ice particles of water and nitric acid, which facilitate the chemical reactions involved. In addition, the polar winds, which follow a swirling pattern, create a confined vortex, trapping the chemicals. When the Antarctic sun rises in August or September and hits the trapped chemicals, a chain reaction begins in which chlorine, bromine (from the halons), and ice crystals react with the ozone and destroy it very quickly. The effect usually lasts through November. There is a corresponding hole over the Arctic that similarly appears in the spring, although in some years warmer winters there do not result in a major depletion of the ozone layer. A global thinning of the ozone layer results as ozone-rich air from the remaining ozone layer flows into the ozone-poor areas.
Minimum ozone levels in the Antarctic decreased steadily throughout the 1990s, and less dramatic decreases have been found above other areas of the world. In 2000 (and again in 2003) the hole reached a record size, extending over 10.8 million sq mi (28 million sq km), an area greater than that of North America. In 1987 an international agreement, the Montreal Protocol , was reached on reducing the production of ozone-depleting compounds. Revisions in 1992 called for an end to the production of the worst of such compounds by 1996, and CFC emissions dropped dramatically by 1993. Recovery of the ozone layer, however, is expected to take 50 to 100 years. Damage to the ozone layer can also be caused by sulfuric acid droplets produced by volcanic eruptions.
ПЕРЕКЛАД
Озоновий шар або озоносфера, область стратосфери, що містить відносно високі концентрації озону, розташовані на висотах 12-30 миль (19-48 км) над земною поверхнею. Озон в озоновому шарі утворюється під дією сонячного ультрафіолетового світла на кисень.
Озоновий шар перешкоджає проникненню більшості ультрафіолетових (УФ) та інших високоенергетичних випромінювань на земну поверхню, але дозволяє через достатню кількість ультрафіолетових променів підтримувати активацію вітаміну D у людини. Повне випромінювання, якщо це не буде перешкоджено цим фільтруючим ефектом, знищило б тканину тварин. Більш високий рівень випромінювання внаслідок виснаження озонового шару був пов'язаний зі збільшенням раку шкіри та катаракти і був пов'язаний зі зниженням деяких видів земноводних.
У 1974 р. Вчені попередили, що певні промислові хімічні речовини, наприклад, хлорфторуглеводороди (CFC), а меншою мірою - галони та чотирихлористий вуглець, можуть мігрувати до стратосфери. Там сонячне світло може звільнити атоми хлору або брому з утворенням оксиду хлору або інших хімічних речовин, які б виснажували верхній атмосферний озон. Сезонне зменшення, або «діра», виявлене в 1985 р. В озоновому шарі над Антарктидою, стало першим підтвердженням витончення шару. Діра виникає над Антарктидою, оскільки сильний холод допомагає дуже високим хмарам, характерним для цього району, утворювати крихітні крижані частинки води та азотної кислоти, що полегшують хімічні реакції. Крім того, полярні вітри, що слідують закрученим малюнком, створюють обмежений вихор, захоплюючи хімічні речовини. Коли в серпні або вересні сонце в Антарктиці сходить і потрапляє в пастки хімічних речовин, починається ланцюгова реакція, при якій хлор, бром (з галонів) і крижані кристали реагують з озоном і руйнують його дуже швидко. Ефект зазвичай триває до листопада. Над Арктикою є відповідна діра, яка аналогічно з’являється навесні, хоча в деякі роки тепліші зими не призводять до значного виснаження озонового шару. Глобальне витончення озонового шару призводить до того, що повітря, багате озоном, із залишкового озонового шару впадає в райони, бідні озоном.
Мінімальний рівень озону в Антарктиці постійно знижувався протягом 90-х років, і менш різке зниження було виявлено над іншими районами світу. У 2000 році (і знову в 2003 році) діра досягла рекордних розмірів, простягнувшись понад 10,8 мільйона квадратних миль (28 мільйонів квадратних кілометрів), що перевищує площу Північної Америки. У 1987 р. Було досягнуто міжнародної угоди, Монреальського протоколу щодо скорочення виробництва озоноруйнівних сполук. Перегляди 1992 р. Вимагали припинити виробництво найгірших таких сполук до 1996 р., А викиди КФК різко впали до 1993 р. Однак відновлення озонового шару, як очікується, займе від 50 до 100 років. Пошкодження озонового шару також може бути спричинене крапельками сірчаної кислоти, що утворюються вулканічними виверженнями.
No comments:
Post a Comment